“Я можу списатися та виїхати, але не зроблю цього”: сержант після фронту перевівся до ТЦК і допомагає родинам полеглих

– Сподівався, що великої війни не буде. Але я ж із 19 років – у погонах. Строкову відслужив, потім трохи в Державній службі охорони попрацював. Згодом пішов в міліцію, у 2014-му був у АТО, а звільнився у 2017-му вже з поліції, – починає свою розповідь штаб-сержант 3 категорії відділення ЦВС Першого відділу Лубенського районного ТЦК та СП, головний сержант Юрій Іщенко.

Джерело: Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП

Віін був переведений до територіального центру комплектування в Хорол наприкінці лютого 2025 року. Перед тим понад сім років здобував реальний бойовий досвід в артилерії, піхоті та ППО.

Із поліції звільнився, щоб піти у Збройні сили України: три роки відслужив за контрактом у 1-й танковій бригаді. Прийшов старшим солдатом – заряджаючим САУ 2С3 “Акація” 152-го калібру. Пізніше був навідником, потім командиром гармати, зрештою – головним сержантом батареї, загалом керуючи трьома екіпажами САУ. Його підрозділ підтримував піхотинців на позиціях біля Хлібодарівки, Волновахи та Мангуша.

Після завершення контракту у 2020-му воїн повернувся додому, однак уже за рік знову став до строю – цього разу в складі 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького. Вирішив спробувати себе в піхоті, уклав піврічний контракт.

Наприкінці літа 2021-го, змінивши 81-шу ОАмБр на позиціях, його підрозділ виконував бойові завдання в Зайцевому. Юрій спершу був командиром БМП, потім командував відділенням. Коли закінчився піврічний контракт, підписав ще на пів року. Став головним сержантом взводу, керував позицією “Бронза”, де його й застала повномасштабна війна.

– Обстановка там була не те що напружена – періодично пострілювали. А рано-вранці 24 лютого ми зрозуміли, що почалося щось велике: нас дуже крила ворожа артилерія, виїжджали по нас працювати їхні танки. Я по тапіку вийшов на зв’язок перепитати, що за інтенсивність така раптом. Так нам повідомили, що “все, пацани, почалася повномасштабна війна”, – згадує події 2022-го головний сержант.

Та справжня робота піхоти, інтенсивні контактні бої, почалася вже на Харківщині, куди підрозділи 30-ї ОМБр перекинули наприкінці літа. Юрія Іщенка поставили керувати взводом – тоді не вистачало офіцерів, а головний сержант мав серйозний досвід.

– Мене поставили на “Техас”, росіяни недалеко були. Там відбувалися постійні прямі контакти – штурмували нас по 5-6 разів на день. Та ми не здавалися, натомість регулярно палили їхню техніку, підбивали танки. Мій взвод не поступився жодним сантиметром землі. А коли 95 ОДШБр пішла на штурм Довгенького, ми за ними заходили й зачищали лісопосадки та викурювали росіян, які там залишилися. Ніч ми переночували на їхніх позиціях, а потім нас перекинули на Бахмутський напрямок, – веде далі воїн.

Юрій наголошує, що йому доводилося воювати лише в польових умовах – ніколи не вів боїв у міській забудові. Та в полях і лісопосадках завжди почувався, як риба у воді.

Був зі своїм взводом в окопах біля Опитного, утримували позиції під Курдюмівкою – під інтенсивними артобстрілами та авіанальотами. Коли російські війська зайняли Зайцеве, знову почалися інтенсивні контакти з ворожими групами.

– Наша задача була тримати – ми тримали. Вже згодом зрозуміли, що на себе відтягували штурмові групи противника, – пояснює військовослужбовець.

Взвод Іщенка протистояв “м’ясним” штурмовим загонам Вагнера, які комплектувалися звільненими від покарань за тяжкі злочини росіянами. Вони були виснажені, погано екіпіровані та навчені, однак мали одну перевагу: чисельність.

Військовик згадує, що тоді російських солдатів підвозили КамАЗами настільки близько до позицій, що українці чули їхні голоси. Про це Юрій доповідав командуванню по рації та просив дозволу на вогневий контакт, однак отримав команду не відкривати вогонь.

– А потім, коли вони на нас почали йти, нам сказали їх знищити. Це було, як у тирі: вони посеред поля йдуть на повний зріст, а ми їх валимо… Звісно, вони по нас стріляли, їхня арта по нас працювала, але вони в полі, а ми – в окопах. Було декілька хвиль – нас виснажували. А потім справжні “вагнери” намагалися по флангу зайти. То там ми відчули, що це спецура, з ними набагато важче було воювати, – зазначає головний сержант. – Якщо чесно, ми не такі ще професіонали тоді були. Та більшість із нас були контрактниками, тому всі мали дуже високу мотивацію. І коли мені привозили в підрозділ мобілізованих, це були вмотивовані добровольці, які не ухилялися, не тікали, добре вчилися й стали крутими воїнами.

Саме висока мотивація вижити й виконати завдання, на думку військовослужбовця, була тим фактором, який допомагав міцно триматися на місці. Головний сержант згадує, що в його підрозділі були бійці, які без вагань вилітали з окопу, щоб із РПГ відстріляти по танках. Розуміючи, що можуть загинути, але намагалися робити все надійно й швидко – і їм вдавалося відстрілюватися та повертатися. Серед контрактників було декілька солдатів у віці 20-22 роки.

За три тижні такої інтенсивної бойової роботи бійці мали тижневий перепочинок у селі неподалік, а потім пішли на штурм Кліщіївки. Та, доки групи долали кілометри до точки, стали мішенню для ворога. Під сильними обстрілами відкотилися до найближчої дружньої позиції й закріпилися.

– Були прямі вогневі контакти, а потім прилетів 152-й… Декілька моїх загинули, я отримав дуже важку контузію – значно важчу, ніж усі попередні. Почав втрачати свідомість. Нам надійшов наказ на відхід, допомогли вийти бійці суміжного підрозділу. Мене евакуювали та привезли у шпиталь, – згадує Юрій події важкого дня наприкінці жовтня 2022 року.

Після декількох місяців лікування навесні 2023-го воїн звільнився за сімейними обставинами та повернувся у Хорол – раптово важко захворів його батько, інвалід І групи.

Там сержанта наздогнала нагорода – орден “За мужність” ІІІ ступеня, яким воїна відзначили за оборону Курдюмівки. Відзнаку він отримував із рук начальника Першого відділу Лубенського ТЦК та СП, бо на той момент був цивільною особою.

Та довго вдома не всидів: за два місяці, коли батько почав самостійно ходити, знову підписав контракт. Потрапив до лав 13-го окремого стрілецького батальйону.

– Ці два місяці вдома мене просто тягло назад. Тобто я з болем дивився, як цивільному суспільству по барабану ця війна. Морально не витримував і пішов знову до ТЦК підписувати контракт. Там мені запропонували піти в мобільну вогневу групу, яка по ворожих “шахедах” працює, – пригадує чоловік.

Працювали на Харківщині. Роботи було багато: як командир екіпажу він рахував азимути та задавав напрямки стрільби, був постійно на зв’язку, здійснював безпосереднє керівництво веденням вогню. Виїжджав із побратимами на задані точки, відстежував рух повітряних цілей та знищував їх, щоб максимально не допустити до мирних українських міст.

– Екіпажам теж було важко: наприклад, відстрілялися – і треба швидко дозарядити стрічки, упакувати й далі вести вогонь. Звісно, легше, ніж у піхоті, але кожен рід військ виконує свою роботу, і вона різна. Та я сумував саме за піхотою. От лежить у мене душа до цієї справи, – зізнається боєць.

Під час служби в цьому підрозділі Юрій Іщенко отримав нагрудний знак Головнокомандувача Збройних Сил України “Золотий хрест” – за те, що на посаді командира взводу успішно виконав поставлені бойові завдання.

Військовик дуже хотів повернутися в бригаду, яка вже стала рідною, та й комбат кликав назад у підрозділ. Уже навіть прийняв для себе рішення про переведення, але доля вирішила по-іншому…

У вересні 2024 року під час виконання бойового завдання здоров’я військовослужбовця різко погіршилося. Одразу не зважав, а коли повернувся з виїзду, паралізувало одну сторону. Інсульт та його важкі наслідки головний сержант лікував довгі чотири місяці. Маючи інвалідність, Юрій міг би звільнитися з війська. Та не поспішає: у ЗСУ зараз дуже багато роботи, і їм потрібна будь-яка допомога, каже.

Між звільненням і переводом обрав друге. У Першому відділі Лубенського ТЦК та СП головний сержант спочатку був інструктором із рекрутингу. Допомагав кандидатам на укладання контракту визначитися з посадами та підрозділами, проводив роз’яснювальну роботу серед молоді щодо навчання у військових вишах.

Коли в ТЦК створили підрозділи військово-цивільного співробітництва, перейшов на посаду штаб-сержанта 3 категорії ЦВС.

– Ми працюємо з родинами, яким приходить сповіщення про загибель військовослужбовця чи зникнення безвісти. Це для мене найскладніше – приїжджати до сім’ї й приносити такі страшні новини про близьких.

Також серед обов’язків ЦВС – супровід родин на упізнання тіл загиблих воїнів, організація військових поховань, допомога в оформленні документів на виплати. На думку Юрія, це морально набагато складніше, ніж робота піхотинця. Та це дуже важлива робота: підтримати родини, які втратили своїх рідних у боях із російськими військами, та віддавати належні почесті полеглим військовослужбовцям.

Емоційно ускладнює виконання службових обов’язків позиція, яку займає певна частина суспільства стосовно територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки. Люди, чиї страхи активно підігріваються російськими спецслужбами, на кожному кроці оголошують військовослужбовців ТЦК “людоловами, які ні дня не воювали”, не бажаючи чути правду.

– Прикро чути, що от ТЦК таке погане, що ми, “бугаї”, відсиджуємося в тилу. Не будеш же кожному доводити, що в нас майже всі були “трьохсоті” й уже просто не мають здоров’я воювати. Звичайно, до таких людей у мене негативне ставлення – були знайомі, які намагалися розповідати, що вони “замість нас” воювати не підуть, бо не хочуть “захищати дітей депутатів і багатства олігархів”. Із такими перестав спілкуватися, але міг би їм сказати, що багатії та їхні діти, раптом що, втечуть. І хто тоді захистить дітей простих людей? – емоційно підсумовує Юрій Іщенко. – Я не вважаю “бусифікацію” правильною, але вина за неї лежить не на ТЦК, а на тих, хто намагається ухилитися від захисту країни, тікає за кордон. Як інвалід я можу списатися та спокійно виїхати, але не зроблю цього. Бо Україна – земля моїх пращурів та моїх нащадків. Це Богом дана мені земля, і я захищатиму її, якщо треба, до останнього подиху. І помру щасливою вільною людиною. Бо обороняти рідний дім та захищати найближчих – це найпочесніший у світі обов’язок.

 

 

 

 

---

[wp_show_posts id=”1014722″]

матеріал підготував/ла: Віолета Скрипнікова